ЗДОБУТКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ…
Ті з львівян, хто вже довший час живуть на вул. Тургенєва, добре пам’ятають історію двох потужних заводів радянських часів – „Кінескопу” та „Львівського заводу телеграфної апаратури (ЛЗТА)”. „Кінескоп” став „банкрутом” і, на нього чекала доля розпроданих приміщень і вибитих шибок. Інший завод усе-таки якось намагався підлаштуватися до нових капіталістичних часів, а згодом його приватизували.
Свого ще „совєтского” часу з’явилось у ЛЗТА дитя: спеціалізоване конструкторське бюро „Фотон”, яке повинно було розробляти науково-конструкторську документацію для заводу. Але ще за радянських часів їхні розробки не відповідали вимогам часу. Навіть військові, які розраховували на новітні розробки інституту, не могли змиритися із тим, що звичайний факс подекуди мав розмір офісного столу. Конструктори займали частково перший, четвертий, п’ятий поверхи приміщення корпусу №28, площа якого сягала 10 тис. кв. метрів. Як згадують працівники заводу, ще на початку 90-х незалежних років України у „Фотоні” працювали понад 200 співробітників. Але важкі часи постсовєтського капіталізму змусили штат скорочуватися (уми їхали за кордон і на „рідну землю” – в Ізраїль). Важкі часи, важкі умови – дитя „відхрещується” від „завода-покровителя”, і у 2001 році стає ВАТ „Львівський науково-дослідницький інститут факсимільно-телефонної апаратури (ЛНДІ ФТА). Засновник „переродженої дитяти” – держава в особі Фонду державного майна України. Завод змінив статус у 1994 році і назвався ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури”. Далі розпочинається щось схоже на історію доньки, яка вийшла заміж, але надалі жила з батьками під їхнім дахом. До того ж батьки і їсти давали, за світло, воду, тепло, охорону платили і земельний податок державі сплачували. Дитя ж маючи статус „наукової установи” чекало на зарплату, а згодом – і пенсію від держави. Пенсія працівників науки становить 80% від окладу. На 1998 та 1999 роки зарплата працівників інституту сягала близько 2000 грн. Оскільки на той час інститут не займався науковою діяльністю, а працівники не отримували зарплати, дитина, яку колись називали „Фотон”, знайшла собі вихід і здавала заводське приміщення іншим особам в оренду.
Завод-батько в той час працював і „за дякую” грів і тримав дитину, не дуже питаючи, кому і за скільки (а також за якими дозволами) вона здає заводські приміщення. За словами генерального директора заводу, Володимира Кашуби, вже декілька років на роботу в інститут приходили щонайбільше п’ять осіб. „За 15 років, упродовж яких я працюю на заводі, інститут не взяв на роботу жодного молодого спеціаліста”, - розповідає ген-директор. У новому тисячолітті, яке за різними прогнозами повинно було стати космічним, космічною стала заборгованість інституту із зарплати, перед бюджетом та інша кредиторська заборгованість, що в сумі становить понад 2 млн. грн. Інститут, у якому працювали кілька десятків науковців, заборгував таку величезну суму. Для порівняння, коли відбувалася приватизація заводу, інвесторам довелося погашати заборгованість із платні. Але сума не мала такого розмаху – лише 5 млн. грн. для понад тисячі працівників. Можна було зробити простий висновок – „науковці”, нічого не розробляючи, просто клали у кишеню величезну зарплату і заганяли інститут в борги. Саме тому проти керівників інституту за невиплату заробітної плати порушили кримінальну справу. Настав час для виникнення відомої і, насамперед, чисто української драми „Кайдашева сім’я”. Діти пішли проти батьків. На дворі – 21-ше століття, тому очі нікому не вибивали. А просто усі гуртом пішли до суду. Судові засідання тягнуться із 1999 року і до сьогодні…
У 1999-му працівники заводу дізналися, що тоді ще державне підприємство Львівський науково-дослідний інститут факсимільно-телефонної апаратури отримало у Франківській райдержадміністрації свідоцтво на право власності на корпус № 28. Це викликало здивування, адже одне приміщення належало відразу двом власникам. Тим паче, за усі комунальні послуги та охорону сплачував лише завод. А в період приватизації Львівського заводу телеграфної апаратури корпус № 28( по вул. Смаль-Стоцького,1) увійшов до складу ЦІЛІСНОГО майнового комплексу заводу. Законодавство
України пропонує таке визначення: „Цілісний майновий комплекс – об’єкт, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої господарської діяльності на постійній і регулярній основі”. Ведення господарської діяльності неможливе без дирекції, бухгалтерії, виробництва та інших служб, які знаходилися в корпусі № 28, що, відповідно, є незаперечним доказом того, що корпус № 28 по вул. Смаль-Стоцького, 1 ввійшов під час приватизації до цілісного майнового комплексу Львівського заводу телеграфної апаратури.
Також представники заводу впевнені, що основною метою інституту є бажання продажу корпусу №28. Стартом зародженого конфлікту стало судове засідання тоді ще арбітражного суду Львівської області (нині – господарський суд). Під час нього прийняли рішення, згідно з яким що інститут не має права власності на корпус № 28. Уявіть собі ситуацію, що працівники їдальні того ж заводу задекларували б, що приміщення їдальні є їхньою власністю, бо вони там працюють. Минають роки, і дитя оголошує війну „заводу-батьку”. Березень 2003 року став піком дотепності інституту. Дитя збиралося виселити батьків через суд. Численні судові спори дійшли аж до Верховного Суду України, який залишив приміщення за заводом.
Час поставив свої вимоги: частину території заводу довелося продати. У 2004 році „батьки” ВАТ ЛЗТА продають частину території заводу ЗАТ „СЕТВІК”, відомому Львову відкриттям торговельного комплексу „Скриня”. „Не будучи благодійною організацією, ЗАТ „СЕТВІК” попросив інститут виплачувати орендну плату за приміщення. Маючи й так численні борги, „науковці”, звичайно ж, відмовилися це зробити. Результат – Державна виконавча служба у присутності представників інституту виселила їх”, – розповідає юрист ВАТ ЛЗТА Анна Середенко.
Представники інституту подавали скарги і звернення в різні інстанції. „Відтоді ВАТ ЛНДІ ФТА не заспокоюється. До нас з періодичністю раз на два місяці приходять різні перевірки. Були листи від Президента, тоді ще Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, міських і народних депутатів. Вони хочуть знати правду. Ми відповідаємо. Інститут закидає нам те, що ми „забрали у невідомому напрямку частину їхнього майна”. До того ж кажуть, що документацію інституту знищили. Усі ці заяви безпідставні. На мою думку, інститут сам продав майно, аби отримати бодай якісь кошти на виплату заборгованості. Це повинен знати і міський голова Андрій Садовий ”, – переконаний ген-директор ВАТ ЛЗТА Володимир Кашуба. Постійні перевірки, закиди у ЗМІ та судові заяви свідчать, що колишнє „дитя” не має наміру заспокоюватися.
Кожна оповідь повинна мати логічне завершення. Спробуємо сформулювати його разом. Добре почуватися гостем, якого раді бачити. Але часто таке добре ставлення використовують у своїх цілях із цілком зрозумілих міркувань. Інститут, що заборгував понад 2 млн. грн., хоче скористатися надмірною добротою свого колишнього „завода-батька” і вимагає приміщення, в якому багато років перебував. Мета очевидна – продаж приміщення для покриття боргів. Також у цій ситуації виникає інший таємний учасник конфлікту, який ховається за плечима інституту. Цій третій стороні, швидше за все, і пообіцяли продати приміщення. Бо дуже підозрілою виглядає судова активність ВАТ ЛНДІ ФТА, що з численними боргами дозволяє собі винаймати адвокатів із Києва, які і відвідують засідання усіх судів, на відміну від керівництва інституту. Державне мито у суді становить від 51 грн. до 25 тис грн. До цієї суми необхідно також додати і вартість послуг столичних адвокатів. Невже ті, що заборгували 2 млн. грн., оплачують їхню роботу?! Іншим відкритим запитанням залишається позиція Фонду державного майна України. Яким чином фонд спромігся продати одне і те саме приміщення двічі. Спочатку він продав його в складі заводу, а потім як засновник ВАТ ЛНДІ ФТА передав його цьому інституту? Чому фонд також не виконує рішення суду щодо скасування акту приймання-передачі корпусу №28 у власність інституту? Мабуть, його лякає заборгованість інституту у понад 2 млн. грн. Саме тому він – на боці інституту і прагне всіма способами знайти нового власника, якого, зрозуміло, не цікавить інститут із його застарілими розробками. Цінним є приміщення корпусу. Але фонд тішить себе надією, що цей новий власник і погасить усю заборгованість інституту. Але повторюємо, приміщення корпусу №28 уже продали разом із заводом.
P.S.Попри все, історія має свій фінальний акорд. Найголовніше, що пройшовши численні судові баталії, ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури” має рішення суду найвищої інстанції, яке набуло чинності, ніким не скасоване і не змінене, і це рішення підтримує право власності ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури” на корпус № 28.
Як і більшість промислових гігантів Львівщини. 90-ті роки минулого століття були вкрай важким періодом для міста, тому що тисячі людей залишилися без роботи.
Львівський завод телеграфної апаратури було знищено штучно,
Таку думку журналістам АЖР «Галицький Яструб» висловив міський голова Львова Андрій Садовий, який на Львівському заводі телеграфної апаратури розпочинав свій трудовий стаж.
Львівський завод телеграфної апаратури був єдиним підприємством в СРСР, що виробляв продукцію спецпризначення для приймання, запису та відтворення звуку і зображення. У часи розквіту на заводі працювало близько 16 тисяч людей.
А 2008 року виробництво на Львівському заводі телеграфної апаратури зупинилося назавжди.
У 2002 році ЛЗТА держава виставила на продаж. 78% акцій заводу за 2 мільйони гривень придбало ЗАТ «Українські промислові комунікації», компанія, що з 1994 року працює у сфері зв’язку.
Один із гендиректорів заводу, Ростислав Новоженець, переконує: ціна вартості заводу була штучно занижена.
«Множте суму продажу на 10 – і цього навіть буде замало. Більшість обладнання було вже вивезено. Але завод розташований близько центру, має вигідне сполучення, велику кількість споруд, що були в хорошому стані. Там ще з часів Австрії збереглися будівлі. Це унікальна інфраструктура. Про які 2 мільйони можна говорити?», – вважає Ростислав Новоженець, голова правління, гендиректор ВАТ «Львівський завод телеграфної апаратури» у 1997-1999 роках.
Під час підготовки програми журналістських розслідувань АЖР «Галицький Яструб» працівники державного заводу ЛОРТА на камеру говорити відмовилися, бояться, що після інтерв’ю можуть залишитися без роботи.
Журналісти «Капіталу» від людей дізналися, що на заводі, начебто, панують свої закони. Усе під суворим контролем керівника, якого між собою робітники нібито називають «червоним директором». А сама територія заводу – як держава у державі. Кажуть, там ще досі процвітає комунізм.
«Ті, що працюють бояться щось розказати, щось сказати, бо «я ще там працюю», «мені лишилося кілька років до пенсії», «де я роботу іншу знайду». Там, наскільки я знаю, йде тиск дирекції заводу на людей», – розповів Василь Панькевич, працівник заводу ЛОРТА у 1987- 2004 рр.
Відповіді багаторічного директора, Володимира Чауса, на звинувачення працівників, що лунали під час зйомок програми, нам почути не вдалося. На телефонні дзвінки журналістів його телефон не відповідав. Спроби дочекатися керівника біля заводу закінчувалися словесними перепалками з охороною.
На Львівському об’єднанні радіотехнічної апаратури неодноразово перешкоджали журналістській діяльності. Мотивують це тим, що на підприємстві, яке має стратегічне значення для держави, заборонені зйомки. Інформаційні запити в Укроборонпром та військову прокуратуру теж не допомогли – надходили лише відписки: ЛОРТА – режимний об’єкт.
Відзняти кілька кадрів заводу навіть на вулиці – справжнє випробування. Охоронці як тільки помічають камеру, одразу погрожують викликати міліцію.
«Я можу викликати зараз райвідділ міліції для з’ясування, бо ви знімаєте. Я ж не знаю, може, ви розвідка іноземна. Підприємство належить до стратегічних», – погрожують працівники ЛОРТА.
З кожним візитом журналістів до підприємства, охоронці та заступники керівництва все більше не приховували свого обурення. Знімальну групу в прямому сенсі виштовхали на дорогу, погрожуючи.
Львівський державний завод ЛОРТА – один із найбільших в СНД виробників радіоелектронної апаратури, який з 1944 року працює у Львові. Підприємство входить до складу українського оборонного промислового комплексу. У часи розквіту на заводі працювало понад 17 тисяч людей, нині залишилось близько тисячі.
Хто тримає ЛОРТА під завісою секретності? Чим нині живе підприємство, оповите військовими таємницями?
Фірма, яка придбала «Львівприлад», зараз немає до нього жодного відношення, - розслідування АЖР «Галицький Яструб»
Сьогодні куплене новим власником підприємство стає для нього здебільшого розмінною монетою.Таку думку про продаж львівського заводу «Львівприлад» журналістам проекту розслідувань «Капітал» висловив Ростислав Новоженець, колишній працівник заводу «Львівприлад».
Нагадаємо,2007 року власником заводу «Львівприлад» стало харківське ТзОВ «Фірма «Північ ЛТД», що викупила підприємство на аукціоні, заплативши за нього майже 17 мільйонів гривень.
«Учасники цього процесу не були відомі ні колективу, ні обласній адміністрації, думаю, і нікому іншому. Можна розцінювати, що підприємство, яке набуло у власність майно «Львівприладу», розглядали завод, перш за все, як матеріальні активи. Тобто, про відновлення виробництва навряд чи йшлося. Я не уявляю, як компанія, що немає жодного досвіду, жодних напрацювань, може в короткий термін вийти на ринок», – вважає Ростислав Сорока, начальник управління промисловості, транспорту та зв’язку ЛОДА 1999-2009 рр.
Під час розслідування журналісти АЖР «Галицький Яструб» з’ясували, що фірма, яка офіційно придбала підприємство, нині не має до нього ніякого відношення.
«Північ ЛТД» виконала свої зобов’язання на видиху, а ми представники іншої фірми, яка забрала активи. У цього об’єкта є три власники, і в кожного своя частка», – про це розповів директор фірми, що нині володіє майном заводу.
Завод «Львівприлад» був найпотужнішим виробником електровимірювальних приладів та базовим підприємством для всієї атомної енергетики України й СРСР, що з 1944 року працювало у Львові.
За словами колишнього директора заводу,вже покійного Миколи Ващенюка, «Кінескоп» міг перепрофілювати виробництво і підлаштуватися під потреби ринку. Тому, на думку екс-керівника зруйнувати промисловий гігант було комусь вигідно.
«Як колись ходили чутки, я не знаю на скільки це відповідало дійсності, що треба було львівський завод, грубо кажучи, «завалити», довести його до банкрутства для того, щоб інші заводи піднялися. Тобто конкурентів собі забрати, – розповів журналістам проекту АЖР «Галицький Яструб» Зеновій Микитюк, професор кафедри електронних приладів НУ «Львівська політехніка».
Завод «Кінескоп» – єдине в Україні підприємство з виготовлення кольорових та чорно-білих кінескопів для телевізорів, який з 1954 року діяв у Львові. У часи розквіту, на «Кінескопі» працювали близько 15 000 людей. Продукція заводу славилася не лише у Радянському Союзі, а й у світі. Однак, коли у важкі 90-ті збанкрутувала економіка, його продукція стала нікому не потрібною.
Першим «титаніком» серед промислових гігантів, який пішов на дно в Україні, став завод «Кінескоп». Справу про його банкрутство порушили у 1997 році.
«Це здавалося дивиною, ми не могли повірити. Просто, як кажуть, на лисині волосся дибом ставало: як це можна зробити? А зробилося просто: стало відсутнім фінансування», – розповів Юрій Токар, працівник «Кінескопу» у 1964-1992 рр.
Концерн «Електрон» - жертва Незалежності…
Історія «Електрону» розпочалась з 1918 р. від заснування у Львові електротехнічного підприємства «Контакт» — одного з перших електротехнічних підприємств Галичини (виробництво електровимірювальних приладів, електролічильників, електродвигунів та виробів на їх основі, телефонних апаратів та комутаторів, електропобутових виробів, електротехнічної арматури та ін.).
1950-і роки: Утворення Львівського телевізійного заводу (ЛТЗ). Перші телеприймачі «Львів» та «Верховина»
Постановою Ради народного господарства Львівського економічного району № 57 від 04 жовтня 1957 р. на базі правонаступників підприємства «Контакт» утворено Львівський телевізійний завод (ЛТЗ). Директором заводу став С. О. Петровський. Перші телевізори марки «Львів» зійшли з конвеєра 02 жовтня 1957 року. Для телевізора «Львів» було вперше застосовано кінескоп розміром 43 см (розробник конструкції К. М. Шніцер, принципової схеми — А. М. Юкер). Серійне виробництво телевізорів «Львів» розпочато з 1958 року, з 1959 року — вдосконаленого телевізора «Львів-2» на цих же схемі та кінескопі. В 1960 році створено нову серійну модель — «Верховина», яка була визнана найкращим телеприймачем в СРСР.
1960-і роки: Перші телевізори «Електрон»
Успіхи львівських конструкторів вже в першій половині 60-х років визначили ЛТЗ як головний у галузі зі створення перших в країні уніфікованих телеприймачів. За основу було взято нові львівські моделі — «Огонек» з кінескопом 47 см та «Електрон» з кінескопом 59 см, серійне виробництво яких розпочато в 1963 р. Ці моделі стали базовими практично для всіх телевізорів в СРСР.
У цей же час на ЛТЗ було створено крупний комплекс монтажних, складальних та регулювальних робіт з випуску телевізорів — 22 конвейєрні лінії з системою підвісних доріг. Крім телевізорів розпочато випуск іншої високотехнологічної електронної продукції космічного та військового призначення. Завод співпрацював з Інститутом кібернетики Академії наук Української РСР, в 1967 р. спільно з цим інститутом було створено автоматизована система управління «Львів», яка згодом була прийнята як стандартна в кількох галузях машинобудування СРСР.
Від 1966 р. львівські телевізори експортували в більш ніж 30 країн світу. В 1968 р. телевізори «Електрон» та «Огонек» першими в галузі одержали державний Знак якості. ЛТЗ став першим у СРСР підприємством, яке розпочало серійний випуск кольорових телевізорів — пробна партія випущена 1968, а від 1970 налагоджено серійне виробництво телевізорів «Електрон-703» (першого в СРСР серійного кольорового телеприймача).
1970-і роки: «Електрон» — найбільший виробник телевізійної апаратури в СРСР
70-і роки Електрону
У 1970 р. на базі ЛТЗ створено Виробниче об'єднання «Електрон». В цьому ж році підприємство було нагороджене Орденом Трудового Червоного Прапора, а 1975 — Орденом Жовтневої революції.
У 1977 р. розпочато будівництво виробничого комплексу «Електрон» в смт. Рясне і одночасно нового житлового мікрорайону. В цілому у склад ВО «Електрон», крім головного заводу, входило ще два великих промислових комплекси — Ряснянський та Закарпатський (з філіями у Сваляві, Мукачево, Воловці, Жденієво, Виноградові, Міжгір'ї). Крім виробничих комплексів ВО «Електрон» підпорядковувались Львівський завод телевізійної техніки (виробництво спецтехніки військового призначення), спеціальне конструкторське бюро телевізійної техніки (з 1986 р. — НДІ телевізійної техніки «Електрон»), НДІ інформатики та управління «Електрон».
«Електрон» став найбільшим виробником телевізійної апаратури в країні і одним з найбільших у світі. «Електрон» був незаперечним лідером галузі і першим в СРСР розпочинав виробництво телевізорів від третього до п'ятого поколінь.
1980-і роки: «Електрон» — один із найпотужніших виробничих об'єднань Львівщини
В 1981 році відбулась зміна керівництва «Електрон» — генеральним директором об'єднання став В. О. Рибинок.
1986 року «Електрон» отримав права головного управління і як центральна організація безпосередньо підпорядковувався Міністерству радіопромисловості СРСР, що було безпрецедентним випадком надання таких прав виробничому підприємству.
Максимальної кількості випущених за рік телевізорів — 1 232 800 шт., — підприємство досягнуло в 1990 р. Телевізори «Електрон» були єдиною вітчизняною маркою телеапаратури, яка експортувалась у Західну Європу. «Електрон» володів розгалуженою власною фірмовою мережею з 450 техно-торгових центрів від Балтики до Тихого океану, мав власну зовнішньоторгівельну фірму та зарубіжні представництва які реалізовували телевізори і здійснювали їх гарантійне та сервісне обслуговування.
Зі спеціальної техніки «Електрон» виготовляв телевізійну апаратуру для військового флоту (для важких атомних ракетних та авіаносних крейсерів, протичовнових кораблів), авіаційні бортові системи наведення ракетної зброї класу «повітря-земля», системи самонаведення ракетно-бомбової зброї, авіаційні лазерно-прицільні системи тощо.
На «Електроні» створювалась телевізійна апаратура для космонавтики: авіакосмічні пілотажні тренажери, проекційна апаратура Центру управління космічними польотами, бортова телеапаратура орбітальних космічних станцій.
«Електрон» був одним із найпотужніших виробничих об'єднань Львівщини. Підприємства виробничого об'єднання 1990 випустили продукції на 1,5 млрд карбованців, що становило 25% валового продукту Львівської обл. та 4% валового продукту України. Виробниче об'єднання фінансувало низку соціально спрямованих проектів розвитку міської інфраструктури Львова. «Електрон» здійснював масове будівництво житла для своїх працівників та соціальної інфраструктури в мікрорайоні Рясне, збудував лінію водогону із підземних джерел с. Гологори до Львова.
Заводська команда «Електрон» — футбольний клуб «Карпати»
Заводська команда «Електрон» футбольний клуб «Карпати» — перша і остання в історії вітчизняного футболу команда другого ешелону (групи Б), яка в 1969 р. здобула Кубок СРСР. Стадіон «Дружба» (нині — «Україна») теж належав і утримувався «Електроном». Згодом стадіон і команду підприємство безкоштовно подарувало Львову.
Киверцы - http://youtu.be/alPPPp52r7o
Полярон - http://youtu.be/q7kZbgszmF4
Луцк - http://youtu.be/QmpRrKYjt9Q
Сельмаш в Рясне - http://youtu.be/2LyGwVuRStQ
Херсонщина - http://youtu.be/FMTB1ddmtGU
Киверцы водоканал - http://youtu.be/KyXlBHUAcsM
Львовский танковый - http://youtu.be/x8QT2aTpzWs
http://youtu.be/23hBadltvKo
